Антон Ковальчук – збирач пісень

Антон Ковальчук – збирач пісень



Антон Дорофійович Ковальчук – дуже цікава людина. Він фактично повернув пам’ять про загибле в роки воєнного лихоліття польське поселення Порос¬ли, позначив місце страти 133 наших співвітчизників, на яке щороку з Польщі та Америки приїздять їхні родичі, поставив хрести на невідомих могилах «зелених» і «червоних» партизанів.

Як голова Жовкинівської сільської ветеранської організації, він багато зробив для односельчан-ветеранів. Але найвагоміше-його внесок у культуру рідного краю: Антон Дорофійович зібрав і записав понад дві сотні народних пісень. Втім, він розповість сам про себе.

- Я живу звичайним життям. Народився 22 січня 1934 року в православній родині і донині проживаю у рідному селі Жовкинях. Малим пас вівці. Потім довірили корів. Зі мною пастушила моя землячка Василина Максимівна. Вона багато співала і вчила мене. Так що любов до пісні зародилася ще з дитячих літ. Старші хлопці заводили вечорами пісень, а я їх запам’ятовував. Згодом і сам став верховодити на вечорницях. Співали хлопці, співали дівчата. А дочекавшись неділі, співали біля клубу.

У десять років пішов у школу і закінчив 7 класів. У1950 році поїхав на відпочинок у Прикарпаття і привіз звідти… кілька пісень. Потім, будучи на заробітках на Миколаївщині, працював з дівчата¬ми з Цепцевич. Вони знали багато пісень, а я старанно їх запам’я¬товував. У 1954 році пішов в армію. Служив разом з багатьма земляками в Сибіру, за Красноярськом, і співали вони — хоч куди! Я вчив їх своїх пісень, вони мене – своїх. А далі знову заробітки, вже в Архангельській області. Там записував і російські народні пісні, які співаються й на Україні. Востаннє заробітчанив в Оренбурзькій області в 1959 році. Нас, українців, на жнивах було двоє, тож до нас приєдналися двоє місцевих. І що то вийшов за квартет! Співали ми на весіллях, на хрестинах і просто так, під вечірньою зорею. Господиня, у якої квартирував, дуже любила українські пісні, тож і від неї перейняв багато гарних наспівів.

Повернувшись додому, оженився. Маю четверо дочок і деся¬теро внучат. Був і син, але на 26-ому році життя помер. Працював я в лісництві, потім у колгоспі імені Ватутіна шофером і в сільраді землевпорядником. А останній рядок у трудову книжку вписав заправником-обліковцем колгоспної тракторної бригади.

Коли очолював сільську ветеранську організацію, то спільними зусиллями обгородили кладовище, збудували капличку, поставили хрест на могилі загиблої під час війни сім’ї і впорядкували братську могилу в Порослі, у якій поховані 133 поляки, замордовані в 1943 році. Пам’ятний знак поставили і над воїнами УПА, що загинули неподалік Жовкинь, а позначили-пам’ятним знаком місце колишнього польського села Видимир. Це—мої ветеранські здобутки.

Не припиняю збирання пісень, і найкращий мені подарунок - пісня, якої я ще не чув. На сьогодні в моєму альбомі 170 пісень, з яких лише 10 чи 15 співаються по радіо; а ще маю цілий записник колядок і щедрівок. До мене часто приїжджають учні-краєзнавці. Були і дівчата з відділу культури, яким я і віддав свій альбом з піснями. Пообіцяли зробити з них книжечку. Але треба, щоб хоро¬ший музикант взявся за нотний запис. Хай людям буде добра пам’ять, бо наша народна пісня – то наша душа.

Записала Галина ТЄТЄНЄВА